Шлях прийняття

— Подивіться на мене: хіба я якось відрізняюсь від людей, що навколо нас? — запитує Юрій.

Мимоволі розглядаю людей за сусідніми столиками. Хтось усміхається своєму співрозмовнику, хтось зосереджено вдивляється в екран смартфона. За секунду знову повертаюсь до Юрія. Сорочка в клітинку поверх футболки, коротке русяве волосся, окуляри у тоненькій металевій оправі, за ними блакитні очі. Відкрита усмішка. Відкрите обличчя.

Юра і Юра

Так кажуть про тих, хто публічно розповів про свій ВІЛ-статус. Юрій Войналович зробив це у грудні 2014-го перед великою аудиторією і телекамерами у день боротьби з ВІЛ/СНІДом. Він сидів навпроти мікрофона, а перед ним була зала, заповнена журналістами.

— Де ми? — запитував він. — У старозавітному Ізраїлі, де прокажених не впускають у місто, а за містом — пустеля і смерть? Чи, може, у США зразка 1991 року, де баскетболіст Меджик Джонсон розповідає на прес-конференції про свій діагноз? Це не завадило фанатам обрати його до стартової п’ятірки на матч всіх зірок NBA. А за півроку його взяли у збірну США для участі в Олімпійських іграх. То де ми? Запитання висіло у повітрі. Мабуть, десь на півдорозі.

Як сам Юрій Войналович опинився перед тим мікрофоном, — це довга історія, якої б вистачило на кілька життів. Але вся вона дісталась йому одному.

— Я, мов Шахерезада, можу довго розповідати казки, їх у мене чимало, — жартує він.

Юрій народився у Немішаєвому на Київщині. Батько за спеціальністю зоотехнік, займав керівні посади у сільськогосподарських підприємствах, активно викладав, мати працювала у медицині, сестра — «красуня і відмінниця». Цілком благополучна родина. Навіть на море їздили щороку, аж поки Юрі не виповнилося 18.

— Розумієте, у нас така місцевість була пацансько-кримінальна, — усміхається він. — На той час у Немішаєвому була дискотека «Шанхай», до нас з’їжджалися з усіх околиць і навіть з Києва. Бійки були постійно, і старші хлопці передавали нам, молодшим, цей досвід.

Хлопців у селищі справді було багато. Вони їхали сюди не тільки гарно відпочити, а й навчатися у сільськогосподарському технікумі. Виривались з-під опіки і контролю батьків.

— Тому Немішаєве було відоме не тільки аграрним технікумом та інститутом картоплярства, а й кримінальною статистикою, — з іронією в голосі розповідає про рідне містечко Юра.

Авторитет серед однолітків він врешті завоював, але і репутацію серед мешканців населеного пункту зіпсував. Якщо вже десь щось погане траплялось, то винен був Войналович. Мати приходила на батьківські збори — і щоразу отримувала стоси скарг на сина, який знову когось побив. Правда ж дорослих не дуже цікавила.

— Навіть якщо бійка була, то вона скінчилась, ми давно з хлопцями помирилися, а покарання мене могло наздогнати і через три місяці, — згадує він.

Батько не стримувався. Був авторитарною людиною, і спілкування з сином нагадувало радше монолог, аніж діалог. Хоча сина він справді любив, як умів, але давалися взнаки досвід і керівника, і викладача, та й взагалі людини з важкою рукою.

— Батько цікавився історичною літературою, тож щодо тілесних покарань у нього за приклад був якийсь генерал. Його сина сікли тричі на день, незалежно від того, що той зробив. Татові ця концепція подобалась. А у мене у підлітковому віці загострилось почуття справедливості, і його виховні методи не минали безслідно.

Юрі здавалося, що він веде подвійне життя. У школі друзі його поважали, навчання не завдавало клопоту, у спорті були гарні результати, Юра грав у шкільному гурті на бас-гітарі, брав участь у політклубі і вважав себе успішним. А вдома все було навпаки — недовіра з боку батьків, постійні звинувачення і порівняння з іншими, «правильнішими», дітьми, напружені стосунки між самими батьками.

— З одного боку, гординя, з іншого — неприйняття. Вони мене роздирали. Почав потроху вживати алкоголь. З’явилась альтернативна компанія, а потім і ін’єкційні наркотики. Тоді це було так: п’ють всі, а наркотики — це еліта, андеграунд, — розповідає Юрій. — Такою була моя відповідь дорослим: яким ви мене бачите, таким я і буду.

Зараз у його розповіді все розкладено по полицях і відрефлексовано. Але до цього йому доведеться пройти шлях у більше ніж два десятки років.

No future

Надворі травень, батьки поїхали на вихідні. Сьогодні тренування з футболу, але ж на трибуні на 16-річного Юру чекає його нова компанія. «Мені треба додому, до мене приїхали родичі», — збреше він, чесно дивлячись у вічі тренеру. А потім піде разом зі своєю дівчиною.

— Добре пам’ятаю, як спробував ін’єкційні наркотики. Олена, моє перше кохання, була вже досвідченою у цих питаннях, тож вона мене підготувала психологічно. Не було жодних сумнівів і страхів, — зізнається він. — Ефект сподобався. Вимикались усі почуття. Я перетворювався на супермашину, в якої немає совісті. Спати не хочеться, їсти не хочеться. Ніщо не чіпляє. Ти невразливий, як Термінатор. Потім я тиждень бігав за своєю дівчиною і просив її: «Давай ще раз».

Так вони опиняться в одній з квартир, яку Юрій досі пам’ятає в деталях, — темна, з вікнами, завішаними ковдрами, без меблів, але просякнута запахом варива, яке в ній робили.

— Уже тоді мені хтось підказував: куди ти лізеш?! Але ж я був впевнений, що все це не про мене. Пронесе!

Вживання наркотиків переросло в систему не одразу. Юра встиг закінчити школу, з третьої спроби вступив до Київського інституту народного господарства (зараз КНЕУ, — ред.) на спеціальність аудит. І навіть закінчив навчання, пішов з одногрупником ще під час переддипломної практики на роботу до податкової інспекції. Там і залишився працювати, хоча робота особливого задоволення не приносила.

— Усе почалося з того, що я допоміг одній з немішаєвських дівчат, яка «варила продукт», з характеристикою з місця роботи. Завдяки цьому вона отримала строк умовно. А для мене увімкнулося зелене світло — заходь і бери наркотик у будь-який час. Якось все зійшлося в одній точці. З одного боку, набридла податкова інспекція, де ми постійно пили (алкоголю було безліч у шафках, його додавали до кожного принесеного звіту). А з іншого боку, ось відповідь на всі запитання. Так я підсів на «ширку».

Тільки тоді батьки помітили, що в сина є проблеми. На той час Юрій ще примудрявся працювати бухгалтером у компанії, яка займалась авіаперевезеннями. Але скоро роботи не стало. І все почало повторюватися за однією схемою. Думки зупинитися, спроби боротьби і періоди ремісії, під час яких Юрій відлежувався, за допомогою рідних знаходив роботу і потроху налагоджував життя. Це вдавалось — він працював у банку, в туристичній фірмі, був співвласником похоронного бізнесу. Досягав успіху — і знову все летіло шкереберть.

— Погано? Є відповідь, є ліки. Добре? Є відповідь, є ліки, — пояснює він. — У гарній компанії хороших хлопців чому б не випити трохи коньяку? І все вмикалось знову, і кожного разу падіння було глибшим.

Тим часом в оточенні вже були друзі з ВІЛ, він знав про їхній позитивний статус, проте це не могло його спинити.

— Одноразові шприци продавалися, але коли ти споживаєш, коли тобі зовсім погано, то всі ці перестороги не працюють. Головне — прийняти, а все інше — на третьому, десятому місці, всі базові потреби відходять убік, — зізнається Юрій. — Тоді девіз був панківський «No future», є така пісня у Sex Pistols. Все одно помремо.

І це доводили ті, хто був поруч. Перший друг пішов з життя, коли Юрі було лише 18.

На боці світла

Черговий дзвіночок трапився у його житті у 2005-му, коли Юру впродовж місяця лихоманило, температура то підвищувалась, то падала. Але було не до того. Лише за два роки, в період чергової ремісії, коли з’явились робота, гаряча вода у квартирі (Юра купив бойлер), стаціонарний комп’ютер і думки про те, щоб створити родину, він згадав про власне здоров’я. Знайшов у поштовій скриньці листівку, яка закликала пройти тест на ВІЛ у київському центрі СНІДу. Їхав туди з вірою, що хвороба його оминула. Ще не так давно йому довелося боротися з туберкульозом. Але перший тест виявився позитивним.

— Мене від тієї звістки хитнуло. Психологи давали понюхати нашатир, аби я прийшов до тями, — згадує Юра. — Першою людиною, до якої я звернувся тоді за підтримкою, була сестра. Але вона відповіла: «А що ти хотів?!» Я приїхав додому і напився.

Мати, коли дізналась про діагноз сина, видала йому окрему тарілку, виделку та рушник.

Психологи запевняли Юру, що із захворюванням можна нормально жити, що є терапія. Але проблема в тому, що лікування на той момент отримували ті, в кого імунітет був зруйнованим майже вщент.

— CD4 — це командувачі імунної системи, — пояснює Юрій. Він точно знає, що хоча вже не 2007 рік, але пояснювати треба знову і знову. — Їхня функція — розпізнавати чужорідні мікроорганізми та давати команду на їхнє знищення. У здорової людини їх 600-1500. ВІЛ уражує саме командирів. Вірус проникає в ці клітини, розмножується там і руйнує їх. І у людини підвищується ризик захворіти на ту чи іншу хворобу.

У Київському обласному центрі з профілактики та боротьби зі СНІДом, куди Юра приїхав, аби зробити додаткові аналізи, нічого путнього не сказали, крім того, що лікування дорого коштує. А на запитання «Що ж мені робити?» відповіли: «Чекайте. Ми вам повідомимо результати аналізів». Але це «повідомимо» потонуло у черговому витку споживання наркотиків.

— Я їхав бездоріжжям без гальм, — зізнається він. — Все одно «спідозний». Думав: нехай лікування десь є, але воно не для мене. Якби тоді отримав терапію, то, мабуть, життя склалося б інакше. Але я був впевненим, що мій діагноз дорівнює смерті. Це тільки питання часу.

Той етап у житті Юра описує як найпохмуріший забіг. Щодня на дозу він витрачав по 100 доларів. Поки не майнула думка: «Якщо я споживаю, то треба, щоб наркотики у мене були завжди». Так почалася ще й торгівля з виробництвом у двокімнатній квартирі у самому центрі Ірпеня. І темна кімната, яку він вперше побачив у 16 років, у 39 стала його реальністю.

— Я не відчував жодних докорів сумління. «Нащо хвилюватися, ми ж робимо якісний товар», — розмірковував тоді, поки мене через гроші не вивезли в ліс і не побили так, що зламали руку і ногу. У мене мов запона з очей спала. Я побачив, які люди мене оточують і на що вони здатні, коли ти раптом стаєш слабким і вразливим, — каже Юрій.

Зараз він упевнений, що та історія в чомусь врятувала його. Адже альтернатив вимальовувалося не так багато, і тюрма була однією з не найгірших. Після того випадку Юрій повернувся додому в Немішаєве і перестав споживати ін’єкційні наркотики. Але потроху пив і нещадно курив траву. Знайомий після одного лиш дзвінка поповнював його запаси.

— Дехто тішить себе ілюзією, що трава — то не наркотики. Але з точки зору залежності і психічних розладів, це страшна річ. Я постійно відчував параною навпіл з манією величі, — зізнається Юрій.

А потім була клінічна смерть.

Читайте продовження історії на сторінці проекту TheUkrainians.